Я маю право! Юстиція на кожен день

День відкритих дверей. Чекаємо студентів. Юстиція відкрита для людей.

14.09.2018 в Головному територіальному управлінні
юстиції у місті Києві за адресою: м. Київ, пров. Музейний 2-Д відбудеться
День відкритих дверей. Чекаємо студентів. Юстиція відкрита для людей.

РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ЗАХИСТ В СУДОВОМУ ПОРЯДКУ

«Я МАЮ ПРАВО…» – закарбувалося у свідомості кожного з нас.
«Наші права обов’язково будуть захищені та поновлені у разі їх порушення» – переконані ми.
«Я відстою свої права та законні інтереси» – думає пересічний громадянин.
Однак, куди бігти, до кого звертатися і з чого починати? Чудово, якщо ми можемо захистити свої права та інтереси в позасудовому порядку, скориставшись своїми «ораторськими» здібностями та мінімальним рівнем знань законодавства. Однак, інколи такий варіант дій не дає бажаного результату абвзагалі є неможливий. Тому пропонуємо невеличку інструкцію із захисту прав в судовому порядку.
Однією із найважливіших гарантій забезпечення захисту прав та свобод особи є закріплення права на судовий захист безпосередньо в Основному законі України. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Тобто, суд не може відмовити у правосудді, кщо громадянин України, іноземець чи особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до вимог законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», система судоустрою України складається з місцевих судів, апеляційних судів та Верховного Суду.
Для розгляду окремих категорій справ відповідно до цього Закону в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди.
Якщо особа пройшла всі судові інстанції в Україні, однак вважає (і для цього є законні підстави), що її права все ж залишилися належним чином незахищені чи порушені, особа може звернутися до Європейського суду з прав людини.
Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ. Наприклад, якщо спір виник із цивільних або ж з житлових, земельних, сімейних, трудових відносин – то слід звертатися до місцевого суду.
До адміністративного суду має право звернутися кожна особа, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Тобто, адміністративний спір – це публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Якщо ж в процесі здійснення особою господарської діяльності, при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, чи з інших підстав виник господарський спір – слід звертатися до господарського суду.
Якщо ж особа вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні у справі закон України (його окремі положення) суперечить Конституції України, вона може звернутися з відповідною конституційною скаргою до Конституційного Суду України.
Порядок звернення до судових органів визначається: Цивільним процесуальним кодексом України, Кримінальним процесуальним кодексом України, Кодексом адміністративного судочинства України, Господарським процесуальним кодексом України, Законом України «Про Конституційний Суд України».
Прикро, що в Україні значна кількість порушених прав так і не відновлюються через елементарну необізнаність громадян з тим, що для цього потрібно робити. А насправді все не так складно як здається. Потрібно лише дізнатись про те, до якого суду треба звертатись і подати до нього позовну заяву. Далі йде стадія судового розгляду справи, яка й буде вирішувати суть суперечки. Результат розгляду справи багато в чому залежить від правильності складення позовної заяви і доказів, які надані для її підтвердження. Тому, саме на написання позовної заяви слід звертати особливу увагу при зверненні до суду.
Варто зайвий раз привернути увагу на той факт, що з 30.06.2016 року набрали чинності зміни до Конституції України. Основним завданням цих змін є вдосконалення конституційних основ правосуддя для практичної реалізації принципу верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справи незалежним і безстороннім судом. Дані зміни особливо вплинули на інститут представництва особи та органів державної влади. Відповідно до п. 11 ч. 16-1 Перехідних положень Конституції України, з дня набрання чинності Законом України “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)”: представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції – з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції – з 1 січня 2019 року. Аналогічні зміни були внесені і в процесуальне законодавство України.
Отже, в більшості випадків для здійснення представництва інтересів в судах України з 1 січня 2019 року слід скористатися послугами адвоката. Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Отже, для складання позовної заяви, участі в судовому процесі слід скористатися послугами системи безпоплатної правової допомоги або послугами приватного адвоката. Право на безоплатну правову допомогу – гарантована Конституцією України можливість громадянина України, іноземця чи особи без громадянства, у тому числі біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, отримати в повному обсязі безоплатну первинну правову допомогу, а також можливість певної категорії осіб отримати безоплатну вторинну правову допомогу у випадках, передбачених Законом України «Про безоплатну правову допомогу». Відповідно до ст. 7 цього Закону безоплатна первинна правова допомога включає такі види правових послуг як надання правової інформації, надання консультацій і роз’яснень з правових питань, складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру, надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації).
У свою чергу, безоплатна вторинна правова допомога – вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. Вона включає такі види правових послуг як захист, здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами, складення документів процесуального характеру.
Насамкінець, варто наголосити, що ефективна організація діяльності судової влади є не лише необхідною умовою існування демократичної правової держави, а й запорукою її поступу.
Судовому захисту підлягають всі без винятків права і свободи. Звертатись до суду не так складно і безнадійно, як це іноді здається. І в багатьох випадках це можна зробити власними зусиллями. Та все ж, якщо справа є складною і розібратись в ній до кінця не так просто, слід звернутись за допомогою до юриста. Після консультації особа буде знати напевно чи варто судитися, чи можливо є інші варіанти вирішення проблеми.


ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЇ РЕЧОВИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО, ЩО ОТРИМАНО У СПАДЩИНУ

Після набрання чинності змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» суб’єкти державної реєстрації із листопада 2016 року, крім іншого, наділені також повноваженнями здійснювати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за померлою особою – спадкодавцем.

На сьогодні існує значна кількість нерухомого майна, відомості про яке не зареєстровані в установленому законодавством порядку. Відповідно при видачі свідоцтва про право на спадщину постає питання, що робити нотаріусу, якщо право власності на спадкове майно не зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, але є таким, що потребує обов’язкової державної реєстрації.

За загальним визначенням відповідно до статті 1216 Цивільного кодексу України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкове правонаступництво виникає після смерті особи, яку називають спадкодавцем, і встановлюється на користь спадкоємця.

Засвідченням факту переходу прав та обов’язків спадкодавця до спадкоємців є свідоцтво про право на спадщину, що видається нотаріусом або уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування. Юридичне значення свідоцтва про право на спадщину та процесуального порядку його видачі полягає у тому, що воно є свідченням законності переходу права власності на майно від спадкодавця до спадкоємців, а також підставою для закріплення цього права за останніми відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1297 Цивільного кодексу України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах – до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Видача свідоцтва про право на спадщину є лише підставою для закріплення права власності на нерухоме майно та свідчить про законність набуття такого майна. Під час видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно відбувається прийняття речових прав на таке майно, проте остаточний перехід права власності та його належне закріплення відбувається лише після державної реєстрації такого права.

Так, відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. У даному випадку видача свідоцтва про право на спадщину є фактом переходу права власності на нерухоме майно від спадкодавця до спадкоємця. Проте лише після державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно воно вважається таким, що офіційно визнане та підтверджене державою, згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Статтею 68 Закону України «Про нотаріат» вiд 02.09.1993 № 3425-XII визначено, що видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно.

Проте, якщо речові права на нерухоме майно виникли у спадкодавця до 01 січня 2013 року та не були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на момент видачі свідоцтва про право на спадщину, права на таке майно підлягають державній реєстрації спочатку на спадкодавця, а вже потім на спадкоємця.

Зараз Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України
від 25.12.2015 № 1127, а саме пункт 66 визначає, що для державної реєстрації права власності на підставі заяви спадкоємця подаються:

  • документи, необхідні для відповідної реєстрації, передбачені статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та цим Порядком, що підтверджують набуття спадкодавцем права власності на нерухоме майно;
  • витяг із Спадкового реєстру про наявність заведеної спадкової справи, виданий нотаріусом чи уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, якими заведено відповідну спадкову справу (функціонування Спадкового реєстру, порядок внесення відомостей до нього та порядок отримання інформації з реєстру врегульовано Положенням про Спадковий реєстр, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 17.10.2000 року №51/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 07.04.2005 року за №373/10653;
  • документ, що містить відомості про склад спадкоємців, виданий нотаріусом чи уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, якими заведено відповідну спадкову справу. Даний документ складається у письмовій формі на підставі відомостей спадкової справи. Документ повинен містити відомості про спадкоємця, його ідентифікаційні дані, відомості про кількісний склад спадкоємців та обов’язково повинен скріплюватися підписом та печаткою особи, яка видала документ.

Отже, якщо нерухоме майно входить до складу спадщини, а право власності на нього було набуте спадкодавцем за життя, але не було зареєстроване належним чином, відповідна реєстрація у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснюється суб’єктами державної реєстрації за заявою спадкоємця. Така реєстрація відбувається перед видачею свідоцтва про право на спадщину.


Для тих, хто бажає розвиватися, або як стати арбітражним керуючим

Відповідно до статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі Закон) арбітражний керуючий – фізична особа, призначена господарським судом у встановленому порядку в справі про банкрутство як розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор з числа осіб, які отримали відповідне свідоцтво і внесені до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України.

Для того, щоб отримати свідоцтво арбітражного керуючого, потрібно:

  • бути громадянином України;
  • мати повну юридичну або економічну освіту;
  • стаж роботи за фахом не менше трьох років або рік на керівних посадах після отримання повної вищої освіти;
  • пройти стажування протягом шести місяців у порядку встановленому державним органом з питань банкрутства;
  • володіти державною мовою;
  • скласти екзаменаційний іспит.

Згідно з частиною другою статті 97 Закону арбітражним керуючим не може бути особа:

  • яка визнана судом обмежено дієздатною або недієздатною;
  • яка має судимість за вчинення корисливих злочинів;
  • яка не здатна виконувати обов’язки арбітражного керуючого за станом здоров’я;
  • якій заборонено обіймати керівні посади;
  • якій відмовлено в наданні допуску до державної таємниці або скасовано раніше наданий допуск за порушення законодавства у сфері охорони державної таємниці, якщо такий допуск є необхідним для виконання обов’язків, визначених цим Законом, у разі якщо з часу такої відмови або скасування пройшло менше року.

Варто зазначити також, що для здійснення діяльності на підприємствах, діяльність яких пов’язана з державною таємницею, арбітражний керуючий повинен мати (отримати) допуск до державної таємниці.

Підготовка осіб, які мають намір здійснювати діяльність арбітражного керуючого, складається з двох етапів: перший – навчання; другий – стажування осіб, які мають намір здійснювати таку діяльність.

Навчання осіб, які мають намір здійснювати діяльність арбітражного керуючого, полягає у проведенні навчальними закладами чи установами (уповноваженими на таке навчання), навчальних курсів з подальшою видачею сертифіката про проходження навчання у сфері відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Строк дії такого сертифіката 2 роки.

Подальше стажування осіб, які мають намір здійснювати діяльність арбітражного керуючого, проводиться з метою набуття практичних навичок у сфері відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.

Для проходження стажування необхідно звернутись до Головного територіального управління юстиції за місцем реєстрації місця проживання або місця перебування із заявою про надання інформації про кандидатури керівників стажування. До такої заяви потрібно додати:

  • копію паспорта громадянина України (першої, другої сторінок паспорта громадянина України і сторінки, на якій розміщено штамп про реєстрацію місця проживання (перебування) фізичної особи);
  • копію диплома про вищу юридичну або економічну освіту;
  • копія сертифіката про проходження навчання у сфері відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.

На підставі поданих документів уповноваженою посадовою особою Головного територіального управління юстиції формується особова справа стажиста.

Особова справа стажиста містить усі документи, що стосуються проходження стажування стажистом, та зберігається в Головному територіальному управлінні юстиції.

Для вибору стажистом керівника стажування з переліку арбітражних керуючих,  Головним територіальним управлінням юстиції надається інформація про кандидатури керівників стажування у письмовій формі.

Крім того, за певних умов Головне територіальне управління юстиції може визначити керівника стажування і самостійно, зокрема у випадку якщо зазначені у переліку арбітражні керуючи відмовляться взяти участь в стажуванні претендента.

Під час стажування керівник стажування залучає стажиста до заходів щодо відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом не менше ніж у 3 справах.

У разі неможливості виконання своїх обов’язків керівником стажування (за станом здоров’я, у разі анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора тощо)) стажист звертається в Головне територіальне управління юстиції для визначення іншого керівника стажування. Строк стажування у цьому випадку не переривається.

Після завершення стажування керівник стажування складає у двох примірниках відгук про проходження стажування особою, яка має намір здійснювати діяльність арбітражного керуючого, один з яких надається стажисту, другий направляється до Кваліфікаційної комісії арбітражних для вирішення питання про допуск до складення кваліфікаційного іспиту.

У разі успішного складання іспиту Державний орган з питань банкрутства  видає свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого і вносить запис до Єдиного реєстру арбітражних керуючих України. Свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого видається без обмеження строку дії.

Після отримання свідоцтва арбітражний керуючий повинен неухильно дотримуватись та виконувати покладені на нього права і обов`язки та постійно працювати над підвищенням свого професійного рівня і один раз на два роки підвищувати кваліфікацію. Систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації організовує державний орган з питань банкрутства.